Чи можна вважати законною практику зявлення банками вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки з одночасним заявленям вимоги про стягнення заборгованості у разі, якщо боржник та іпотекодавець - одна особа

Деталі

Опубліковано: Четвер, 14 серпня 2014, 09:34

На сьогоднішній день справи про стягнення заборгованості за кредитним договором належать до одних із найбільш поширених категорій судових спорів. При цьому, досить частими є випадки, коли кредитодавець (банк) звертається до суду як з вимогою про стягнення суми кредитної заборгованості, так із вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, до боржника, який є одночасно позичальником та іпотекодавцем. До кола таких справ також належать спори, коли банк звертається до суду з вимогою до позичальника про стягнення суми кредитної заборгованості після винесення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки з цього ж боржника, або ж навпаки.

Однак, при вирішенні даної категорії справ, відсутня єдина судова практика, нерідко суди ухвалюють протилежні за змістом рішення та по-різному застосовують норми матеріального права.

Так, деякі суди дотримуються позиції, згідно якої вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором та вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, що забезпечує виконання того ж самого кредитного договору, заявлені до одного і того ж позичальника - іпотекодавця, є подвійним стягненням, а тому задоволенню не підлягають. Банку як кредитору належить право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором – або дострокове стягнення кредиту, або звернення стягнення на предмет іпотеки, або ж одночасне заявлення таких вимог у тому разі, якщо позичальник та іпотекодавець є різними особами. Тобто банк наділений альтернативними способами захисту своїх прав: стягнення боргу за кредитним договором з урахуванням штрафних санкцій або звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки за змістом ч. 3 ст. 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості, тоді як звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення заборгованості за договором кредиту з однієї й тієї ж особи є подвійним стягненням заборгованості на користь кредитора.

Аналогічна правова позиція викладена в листі Верховного Суду України від 07.10.2010 р. «Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 роки).

В обгрунтування такої позиції, суди також посилаються на п. 9 Постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012 р. №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», згідно якого одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки можливо у випадку, коли іпотекодавцем є інша особа ніж позичальник.

Така позиція відображена у судових рішеннях ВГСУ від 04.03.2014 р. у справі №922/3658/13, від 23.04.2013 р. у справі №37/20-10, від 16.07.2013 р. у справі №8/181-10.

Однак, існує й протилежна судова практика. Наприклад, у постанові ВГСУ від 18.11.2010 р. у справі №23/91-09-2506 суд зазначив, що здійснення особою права на захист не може ставитись у залежність від використання нею інших засобів правового захисту, та дійшов висновку про можливість задоволення позову про стягнення заборгованості після вчинення нотаріусом виконавчого напису, за яким запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки цього ж боржника.

Прикладом одночасного задоволення позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки також є ухвала ВССУ від 12.09.2012 р. у справі №6-17000св12.

В ухвалі ВССУ від 12.06.2013 р. у справі №13738св12 суд зазначив, що наявність виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки за відсутності його реального виконання не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобовязання.

Верховний Суд України в своїй ухвалі від 04.09.2013 р. у справі №73цс13 дійшов висновку, що наявність судового рішення про стягнення кредитної заборгованості не виключає право банку на обрання такого способу судового захисту, як звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що в чинному законодавстві України відсутня правова норма, яка б забороняла кредитору звертатись до суду з вимогами до боржника-іпотекодавця одночасно  як про звернення стягнення на предмет іпотеки, так і про стягнення суми кредитної заборгованості.

В свою чергу, як вже було зазначено, одночасне заявлення таких вимог може призвести до подвійного стягнення. До того ж, позичальник, який є іпотекодавцем, отримавши кредит в банківській установі та передавши в іпотеку придбану за позичкові кошти нерухомість, забезпечив повернення кредиту або інше порушення своїх договірних зобов'язань саме переданим в іпотеку нерухомим майном, на яке банк вправі звернути стягнення. Тривалі строки реалізації іпотечного майна, відсутність покупців на нього, будь-які інші перешкоди, що не дозволяють банку вчасно отримати задоволення свої вимог за рахунок предмета іпотеки не можна вважати обгрунтованими підставами для заявлення банком одночасно і інших вимог по стягненню заборгованості з подальшим накладенням арешту на інше майно або грошові кошти та т.і.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

З метою захисту інтересів позичальника та уникнення такої ситуації, за якої фактично відбудеться подвійне стягнення заборгованості з боржника шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення заборгованості, необхідно внести зміни до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку». Так, потрібно додати положення про те, що у випадку, якщо боржник є іпотекодавцем за договором іпотеки, іпотекодержатель має право або на звернення стягнення на предмет іпотеки, або на стягнення суми заборгованості за основним зобов’язанням. Одночасне заявлення таких вимог до боржника, який є іпотекодавцем, не допускається.

При цьому, необхідно також вказати, що якщо іпотекодержателем було обрано такий спосіб захисту, як звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель має право звернутись до боржника, який є іпотекодавцем, з вимогою про стягнення заборгованості за основним зобов’язанням лише за наявності доказів недостатності суми, отриманої від реалізації предмета іпотеки. Наявність рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором виключає право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки до моменту виконання такого рішення.

Внесення змін до Закону України «Про іпотеку», що матимуть імперативний характер дозволить сформувати єдину судову практику, яка буде в повній мірі відповідати принципам розумності, справедливості та добросовісності.