Верховний Суд України сформував правовий висновок щодо обов’язкової добровільності показань особи при здійсненні досудового або судового провадження.

Деталі

Опубліковано: Понеділок, 18 квітня 2016, 14:44

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у кримінальних  справах 30 листопада  2016 року ухвалив постанову у справі № 5-219кс15 про перегляд судових рішень щодо особи з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Приймаючи постанову по справі, суд зазначив, що статтею 22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року), чинного на час провадження у даній справі, передбачено, що органам дізнання та досудового розслідування заборонено домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

За змістом статей 43 і 43¹ КПК 1960 року, підозрюваний та обвинувачений мають право, зокрема: давати показання з пред’явленого обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду.

Зазначені норми процесуального закону зобов’язують органи дізнання та (або) досудового слідства провадити свою діяльність із дотриманням прав підозрюваного чи обвинуваченого.

У справі яка переглядалась, з урахуванням рішення Європейського суду з прав людини, було встановлено порушення вказаних принципів, зокрема встановлено, що показання та визнання вини були здійсненні під тиском, а суди при розгляді справи не усунули наявних порушень, що призвело до порушень статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також, статті 22, 43, 43-1 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року.

Враховуючи зміст рішення Європейського суду з прав людини у справі, що переглядається від 5 лютого 2015 року, констатовані ним порушення Конвенції, Верховний Суд України дійшов висновку, що обов’язок держави стосовно застосування додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану особи можливе шляхом скасування постановлених щодо нього судових рішень з направленням справи до компетентного суду.