Проект Закону України «Про приєднання до Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення»

Деталі

Опубліковано: Вівторок, 21 травня 2013, 03:41

Законопроектом пропонується ратифікувати Конвенцію про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення, вчинену 29 травня 1993 року у м.Гаазі, із заявами до окремих статей цієї Конвенції, яка визначає вимоги до міждержавного усиновлення, повноваження центральних органів влади та акредитованих організацій у цій сфері, а також покладає на приймаючу державу зобов’язання всебічно охороняти права усиновленої дитини і надавати за запитом країни, де народилася дитина, всю інформацію про її долю.

Приєднання України до цієї Конвенції має на меті забезпечити гармонізацію процедури усиновлення дітей іноземцями в Україні з процедурами інших держав-учасниць, створення чіткої та прозорої системи гарантій, спрямованих на запобігання викраденню, продажу дітей або торгівлі ними, а також запровадити міжнародно-правовий механізм отримання повних і достовірних відомостей про умови проживання та виховання українських дітей, усиновлених іноземцями. Це також дозволить взяти участь у багатосторонньому механізмі міжнародного співробітництва та уніфікувати процедуру усиновлення в Україні з процедурою держав-учасниць, отримувати повні та достовірні відомості про кандидатів в усиновителі, підвищити контроль держави над процесом усиновлення.

Конвенція покладає виконання обов’язків зі співробітництва з питань міждержавного усиновлення на центральні органи безпосередньо або державні органи чи інші організації, належним чином акредитовані у своїй Державі. В України таким органом пропонується визначити Міністерство соціальної політики України.

Однак, законопроект містить ряд прогалин, як і сама Конвенція. Зокрема, стаття 9 Конвенції визначає, що «центральні органи вживають, безпосередньо або через державні органи чи інші організації, належним чином акредитовані у своїй Державі, усіх необхідних заходів», щоб, зокрема, «відповідати, наскільки це дозволено законодавством їхньої Держави, на обґрунтовані запити від інших центральних органів або державних органів про надання інформації стосовно конкретного випадку усиновлення».  Таким чином, можливість отримання інформації від Держави, що приймає дитину, стосовно окремого випадку усиновлення буде безпосередньо залежати від того, чи це дозволено її законодавством. Слід також звернути увагу на те, що статтею 20 Конвенції передбачено інформування про хід усиновлення та про хід улаштування дитини лише у разі, «якщо вимагається випробувальний строк».

Окремої уваги потребує також і зміст статті 19 Конвенції, згідно з яким центральні органи обох Держав забезпечують здійснення передачі дитини до Держави, що приймає, «за безпечних і належних умов та, якщо це можливо, у супроводі усиновлювачів або майбутніх усиновлювачів», тобто, вона не гарантує обов‘язкової участі усиновлювачів у процесі усиновлення  дитини.

Крім того, Конвенція не містить чіткого механізму отримання повних і достовірних відомостей про умови проживання та виховання дітей, усиновлених іноземцями, оскільки в ній застосовуються словосполучення «наскільки це необхідно», «наскільки це дозволено законодавством їхньої Держави», «якщо це можливо».

За результатами розгляду законопроекту на засіданні, яке відбулося 15 травня 2013 р., його направлено на доопрацювання.