Постанова Верховного Суду України від 23.12.2014 р. по справі №3-194гс14 щодо строків позовної давності у справах за участю прокурора.

Деталі

Опубліковано: Середа, 21 січня 2015, 11:32

Заступник Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора просив поновити строк на подання позовної заяви, посилаючись на те, що про порушення Білгород-Дністровською райрадою норм законодавства прокуратурі стало відомо  29 липня 2013 року під час проведення перевірки.

Фізична особа-підприємець проти позову заперечувала та просила застосувати наслідки пропуску строку позовної давності, посилаючись на те, що оскаржуване рішення надсилалося до Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури після оформлення протоколу сесії Білгород-Дністровської райради, а також у вересні 2009 року, коли Білгород-Дністровська прокуратура витребувала інвентарну справу на комплекс будівель бази відпочинку «Лідія», розташований на зазначеній земельній ділянці. Крім того, перевірка прокуратурою дотримання вимог природоохоронного законодавства проводилася тричі, перший раз – у липні 2011 року.

Білгород-Дністровська райрада проти позову заперечувала, посилаючись на законність прийнятого нею рішення.

Одеська облрада, в інтересах якої заявлено позов, просила припинити провадження у справі в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Білгород-Дністровської райради від 7 вересня 2001 року, посилаючись на те, що розгляд таких спорів віднесено до компетенції адміністративних судів. Крім того, зазначала, що про прийняття Білгород-Дністровською райрадою оспорюваного рішення Одеській облраді було своєчасно повідомлено у 2001 році.

Рішенням господарського суду Одеської області від 5 листопада 2013 року позов задоволено. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 22 травня        2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року постанову апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Переглядаючи постанову ВГСУ про неоднакове застосування судом ст. ст. 261, 267 ЦК України (положення про позовну давність), Верховний суд України вказав наступне.

 

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення районної ради є незаконним, оскільки остання не мала повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою. Відповідно, незаконним є й договір оренди землі. Щодо позовної давності суд виходив із того, що початок її перебігу слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізналися про факт відсутності в районної ради необхідного обсягу дієздатності.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про відсутність повноважень у Білгород-Дністровської райради щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, але відмовив у задоволенні позову в зв’язку з пропуском позовної давності. Суд виходив із того, що оспорюване рішення районної ради прийнято у 2001 році в присутності депутатів Одеської облради. Остання  підтвердила, що про рішення їй було повідомлено вчасно у 2001 році. Оскільки до господарського суду з позовом звернувся прокурор, який не є позивачем, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. Наведені заступником прокурора причини пропуску позовної давності не є поважними, та спростовуються позицією позивача – Одеської облради, і матеріалами справи.

Скасовуючи постанову апеляційного суду, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про початок обчислення позовної давності з моменту встановлення прокуратурою факту відсутності у Білгород-Дністровської райради необхідного обсягу дієздатності на передачу спірної земельної ділянки в оренду.   

 

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК).  

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. 

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в ст. 261 ЦК України, зокрема, відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в ЦК Української РСР, за винятком  положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.   

Разом із тим ч.ч. 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

 Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14.

У справі, що розглядається, суд установив, що позивач, Одеська облрада, не підтримала позов прокурора та зазначила, що про оскаржуване рішення Білгород-Дністровської райради та оспорюваний договір оренди землі їй було відомо у 2001 році.

Незважаючи на викладене, суд касаційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності починається у 2013 році – з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту відсутності у Білгород-Дністровської райради повноважень щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду.

З огляду на викладене, ВСУ дійшов висновку, що суд касаційної інстанції в цій справі неправильно застосував норми матеріального права щодо позовної давності, що призвело до неправильного вирішення спору.