Постанова Верховного Суду України від 18.03.2015 р. у справі №6-39цс15 про виселення осіб із житлового приміщення, яке є предметом іпотеки.

Деталі

Опубліковано: Середа, 08 квітня 2015, 11:07

 Суть спору.

27 березня 2008 року між  ПАТ ««Державний ощадний банк України»  і  фізичною особою-позичальником укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1 696 800 грн.

Того ж дня, для забезпечення кредитних зобов’язань, ПАТ «Державний ощадний банк України»  уклало з  майновим поручителем позичальника договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку переданий житловий будинок, який належить  поручителю на праві приватної власності. При цьому, житловий будинок придбаний поручителем не за рахунок коштів, які отримані позичальником за кредитним договором, а був одержаний за договором дарування. Крім власника, в цьому будинку також проживали його дружина, племінниця та неповнолітні діти.

У зв’язку з невиконанням  позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором, у  жовтні 2013 року Банк звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку осіб, які в ньому проживають.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, позов задоволено частково. У рахунок погашення суми боргу  за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу житлового будинку за ціною, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, згідно з оцінкою, проведеною суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом. У задоволенні вимог про виселення мешканців і зняття їх із реєстрації відмовлено.  

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення судів залишені без змін.

Переглядаючи за заявою Банку ухвалу суду касаційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення мешканців, Верховний Суд України зазначив наступне.

Ухвалюючи рішення про відмову  в позові про виселення відповідачів – мешканців будинку, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосував норму частини 2 статті 109 ЖК УРСР й виходив із відсутності правових підстав для їх виселення без надання іншого житлового приміщення.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. 

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом цих норм  особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки,  інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано житловий будинок, який був придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла.

Таким чином, судами правильно застосована  частина друга статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами  статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та, відповідно, відмовлено у задоволенні вимог про виселення мешканців і зняття їх із реєстрації.