Андрій Котляр про проблемні аспекти касаційного провадження в цивільному судочинстві.

Деталі

Опубліковано: Понеділок, 18 грудня 2023, 19:18

Війна підсилює запит суспільства на справедливе судочинство. Водночас,  визначення, що є справедливістю судового процесу, не завжди правильно розуміється суспільством і навіть багатьма правниками.

За приписами статті 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підпорядковуються лише закону. Серед основних засад судочинства норми Конституції вказують: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості та інші.

Основним нормативно — правовим актом, який визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, є Закон України “Про судоустрій та статус суддів”  від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (надалі — Закон № 1402-VIII).

На виконання покладених на суд завдань, останній здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону №1402-VIII).

Частина 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України вказує, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, та у частині третій цієї статті, серед основних принципів цивільного судочинства, наводить: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом;гласність і відкритість судового процесу; змагальність сторін; забезпечення права на апеляційний перегляд справита на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом; розумність строків розгляду справи судом.

Фактично вказані принципи є відтворенням елементів справедливого судового розгляду, втіленого в конвенційну норму статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (надалі – ЄКПЛ), яка є частиною національного законодавства як і практика Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ) по її застосуванню, яка гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, зокрема здійснюючи правосуддя як суд касаційної інстанції.

На відміну від судів першої та апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції є судом права, тобто тією судовою інституцією, до завдань якої віднесено формулювання висновків щодо правильного застосування норм матеріального та процесуального права.

На підвищення ефективності здійснення правосуддя судом касаційної інстанції була спрямована конституційна реформа щодо правосуддя 2016 року. У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» зазначено, що перехід до трьох ланкової судової системи можливий за умови суттєвого підвищення якості судочинства в судах першої та апеляційної інстанції та відповідного зменшення кількості касаційних скарг (без механічного обмеження права особи на касаційне оскарження судового рішення). Адже, зазначене дозволить уникнути зупинення або перешкоджання у функціонуванні касаційної інстанції через перевантаження, які спостерігалися на протязі минулих років.

У подальшому процес формування якісно нового підходу до визначення питання допустимості касаційної скарги та запровадження нових касаційних «фільтрів» було започатковано внесеними до процесуальних кодексів змінами відповідно до Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, а остаточно закріплено Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо удосконалення порядку розгляду судових справ» (надалі – Закон № 460-IX).

Вказані законодавчі зміни викликали багато дискусій в колі правників, які є науковцями та практиками. Адже введені нові касаційні «фільтри» в результаті суттєвого звуження переліку підстав касаційного оскарження судових рішень, які направлені на досягнення мети, визначеної Законом № 460-IX, призвели до певного самообмеження юрисдикції ВС.

Однак, обов’язок Держави створити необхідні умови для ефективного і справедливого розгляду судової справи на виконання гарантій конституційного права на суд, не охоплює право на подальшу ревізію судового рішення за результатами вже вирішеного по суті спору.

І хоча пункт 1 статті 6 ЄКПЛ як гарантія права на справедливий суд застосовується до касаційного провадження, однак спосіб його застосування залежить від специфічних особливостей такого провадження (Delcourt v. Belgium, рішення від 17 січня 1970 року, заява № 2689/65).

За національним законом конституційний перегляд судових рішень, що набрали законної сили, може бути використаний як екстраординарний спосіб оскарження судових рішень, уже після вичерпання всіх звичайних (ординарних) способів оскарження, зважаючи на специфічні властивості касаційного провадження, роль, функції та завдання суду касаційної інстанції.

Незважаючи на скептичне ставлення критиків, такий підхід цілком узгоджується з практикою ЄСПЛ та запровадженими судовими системами провідних європейських демократій.

Однак, цілком виправдано обмежена модель ревізії судових рішень не повинна перешкоджати виконувати основне завдання судочинства, яким є ефективний захист порушених прав і свобод і одночасно, забезпечувати доступ до правосуддя в тому числі на стадії касаційного перегляду.

Судова практика та дослідження науковців свідчать, що в численних випадках таке право порушується саме в результаті застосування численних оціночних термінів, які законодавець використав у процесуальному законі, надавши необмежений розсуд судді касаційної інстанції ще на стадії допуску касаційної скарги. Наприклад, встановивши неможливість оскарження судового рішення у малозначних справах, крім випадків передбачених процесуальним законом.

Неоднозначні та розмиті процесуальні норми все ще призводять до нерозуміння й підстав передачі справ на розгляд Палати, Об’єднаної Палати та Великої Палати Верховного Суду, навіть у середині самого найвищого суду.

Окремої уваги заслуговує вивчення проблематики правозастосування чіткого, експліцитного формулювання Верховним Судом у своїх постановах висновків щодо застосування норм права, зважаючи на їх обов’язковість для судів першої та апеляційної інстанції. Як свідчить проведене дослідження, зі плином майже шести років від часу впровадження нових процесуальних механізмів формування і відступу від висновків про застосування норм права у практиці Верховного Суду, ані доктрина, ані судова практика не сформулювали єдиного підходу до визначення змісту поняття «висновок щодо застосування норм права у постанові Верховного Суду».

Така невизначеність призводить до того, що в одних випадках під «обов’язковими» висновками розуміють судження Верховного Суду про тлумачення певних норм, а в інших – розуміють категорію висновку, від якого можна відступити, в залежності від того, як суд вирішив ту чи іншу справу. В останньому випадку з наслідку застосування норми виводиться певне її розуміння, яке безпосередньо в тексті  судового рішення не присутнє.

Аналіз вивченого вказує й на те, що проблемним питанням через законодавчу невизначеність є обсяг нового розгляду справи судами першої інстанції у справах, які були спрямовані Верховним Судом на новий розгляд після скасування судових рішень через порушення норм процесуального права. В переважній більшості випадків розгляд таких справ починається з самого початку, що на думку автора, є помилковим, адже призводить до певних зловживань з боку учасників справи та процесуальної несправедливості, адже надає можливість по-новому перебудувати свої позиції по справі, що було би неможливо при первісному розгляді справи. На переконання автора, новий розгляд справи повинен обмежуватися виправленням помилок, які були встановлені судом касаційної інстанції та починатися з тієї стадії процесу, на якій найвищим судом було виявлено порушення, що зумовило скасування судових рішень.

Окремому дослідженню підлягає й питання незмінності висновків, сформульованих судом касаційної інстанції при спрямуванні справи на новий розгляд, у випадку перегляду касаційним судом рішень, ухвалених уже з урахуванням цих висновків.

Таким чином, у науковців, і практиків залишається велике поле невирішених на цей час питань, пов'язаних з єдиним унифікованим підходом і щодо підстав касаційного провадження, і щодо практичного застосування правових висновків суду касаційної інстанції, розв'язання яких вкрай необхідно для забезпечення права на справедливий суд, в аспекті права доступу до суду, та правової визначеності в цілому.