Узагальнення практики перегляду Верховним Судом України судових рішень у кримінальних справах із підстав, передбачених ст. 40012 Кримінально-процесуального кодексу України (1960 р.)

Деталі

Опубліковано: Понеділок, 22 квітня 2013, 21:11

 

В ньому сформовані правові позиції Верховного Суду України, висловлені за результатами перегляду судових справ, серед яких: 1) суд призначає покарання не тільки в межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, але й відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу. Суд при призначенні покаран­ня має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відпо­відній санкції статті Особливої частини КК, а й ті норми Загальної частини КК, в яких регламентуються цілі, система пока­рань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також інші питання, пов’язані з призначенням покарання, що здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і міри; 2) якщо диспозицією відповідної частини статті Особливої частини КК повторність не передбачена як кваліфікуюча ознака злочину, то вона (повторність) може бути врахована як обставина, що обтяжує покарання; 3) якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує; 4) визначальним для правильної кримінально-правової оцінки послідовного вчинення діянь, альтернативно зазначених у кримінально-правовій нормі, є з’ясування змісту суб’єктивного ставлення винної особи до вчинених нею діянь; 5) платіжні (банківські) картки є різновидом офіційних документів та можуть бути предметом злочинів, передбачених ч. 1, 2 ст. 357 КК; 6) злочин, передбачений ст. 286 КК, належить до злочинів з так званим матеріальним складом. А тому ознакою його об'єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння, є не будь-яке з порушень правил безпеки дорожнього руху, а лише ті з них, які створюють реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених частинами 1, 2 або 3 цієї статті, і отже, перебувають з ними у причинному зв'язку.

Також, в Узагальнені наведені висновки Європейського суду з прав людини, значення діяльності якого для судової системи України полягає насамперед у розкритті, тлумаченні ключових понять, положень Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ті порушення норм Конвенції, які констатував Європейський суд, що виявилися під час розгляду справи судом, були пов’язані саме з недотриманням норм процесуального законодавства.

У своїх рішеннях Європейський суд зафіксував такі порушення Конвенції, як порушення права доступу заявника до суду касаційної інстанції, з обмеженням такого доступу; неотримання необхідного лікування (медичної допомоги) упродовж тривалого перебування у слідчому ізоляторі; відсутність в національному законодавстві ефективних та доступних засобів юридичного захисту за скаргами заявника про ненадання медичної допомоги; порушення права на захист, що підриває справедливість процесу в цілому; позбавлення права ефективного розслідування за скаргою заявника на погане поводження з боку працівників міліції; необізнаність про фактичні та юридичні підстави затримання; відсутність адекватної процедури судового розгляду питання законності тримання під вартою під час судового провадження.

Правові позиції Верховного Суду України мають прикладне значення у правозастосовній практиці.

Узагальнення показало, що реалізація норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів», як і норми КПК, якими передбачено повноваження Верховного Суду України щодо перегляду кримінальних справ, призвели до істотного звуження повноважень Верховного Суду України. Відведення Верховному Суду України повноважень з перегляду тільки норм матеріального права і тільки певної його частини (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності) призвело до того, що Верховний Суд України змушений вирішувати лише окремі питання, що виникали під час касаційного перегляду рішень у судовій справі.

Разом із тим на практиці трапляються випадки, коли касаційна інстанція помилково залишає без зміни рішення нижчестоящих судів. У такій ситуації постановлення нового судового рішення без відповідного втручання у ці судові рішення є неможливим, навіть коли таке втручання було б на користь засудженого.

В Узагальнені зазначено, що висновки ВССУ при вирішенні питання про допуск справи до провадження мають ґрунтуватися на даних перевірки вимогам закону без оцінки суті заявлених вимог і конкретних посилань. Конституційний Суд України у своєму рішенні № 17-рп/2011 від 13.12.2011 р. висловив правову позицію, відповідно до якої ВССУ на цій стадії не повноважний оцінювати обґрунтованість змісту заяви, він перевіряє її відповідність вимогам процесуального закону, зокрема встановлює, чи подана вона належним суб’єктом, чи є відповідні ухвали вищого спеціалізованого суду, і вирішує питання про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми матеріального права в аналогічних правовідносинах.

Також Узагальнення містить складні питання, які виникають під час провадження у Верховному Суді України, на підставі чого підготовлено законодавчі пропозиції щодо зміни повноважень Верховного Суду України, оскільки, на переконання суддів Верховного Суду України, зміст повноважень Верховного Суду України не повною мірою узгоджується з його конституційним статусом та гарантованими Конституцією України правами людини на судовий захист.