Висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 400-12 КПК України 1960 року, за ІІ півріччя 2012 р.

Деталі

Опубліковано: Четвер, 18 липня 2013, 19:27

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КК УКРАЇНИ

 

Відмінність між організованою групою та іншими нескладними (простими) формами співучасті полягає в кількісних та якісних критеріях цих понять. Якщо у справі буде встановлено, що троє (не менше трьох) за ініціативою одного з них попередньо зорганізувалися у стійке (стале) об’єднання для заняття злочинною діяльністю, були обізнані про зміст і цілі такої діяльності, розподілили ролі та функції кожного в цій діяльності, визначили (визнали) керівника (лідера) групи, виконували його вказівки, мали необхідну матеріальну базу, дотримувались встановлених правил, то таке об’єднання належить визнавати організованою групою.

Утворення (створення) організованої групи чи злочинної організації слід розуміти як сукупність дій з організації (формування, заснування) стійкого злочинного об’єднання для заняття злочинною діяльністю. Значною відмінністю утворення організованої групи від  організації злочину є те, що  основною метою організатора такої групи (організації) є утворення стійкого об’єднання осіб для заняття злочинною діяльністю, забезпечення взаємозв’язку між діями всіх учасників останнього, упорядкування взаємодії його структурних частин (Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями»).

Зазначене вище, Верховний Суд України  підтвердив своєю постановою від 4 жовтня 2012 р. у справі № 5-16кс12,  при  перегляді рішення суду касаційної інстанції.

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА КК УКРАЇНИ

 

1. Злочини проти життя та здоров’я особи

 Якщо особа бажала заподіяти потерпілому будь-які тілесні ушкодження, в тому числі й ті, що фактично настали, але при цьому не бажала смерті, хоча мала б її передбачити, такі дії охоплюються складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України. У разі коли особа під час застосування насильства не бажала смерті потерпілому, але могла (мала можливість) її передбачити, такі дії підлягають кваліфікації за ст. 119 КК України.

Зазначені обставини викладені також, в постанові Верховного Суду України від 11 жовтня 2012 р. у справі № 5-21кс12.

 

2. Злочини проти власності

 

Фізичне потрапляння до приміщення з наміром заволодіти майном певного виду є незаконним, а з вчиненням наступних дій із застосуванням насильства чи погроз його застосування з метою заволодіння майном має кваліфікуватися як розбій, поєднаний з проникненням у приміщення.

Логіко-граматичне формулювання (словосполучення) «розбій, поєднаний з проникненням у приміщення», дає підстави вважати, що проникненням до будь-якого приміщення слід розуміти: а) фізичне входження, потрапляння до нього з метою заволодіння майном, що знаходиться в ньому; б) доступ до майна, що знаходиться в приміщенні, будь-яким способом (без фізичного входження до нього), який дає змогу заволодіти таким майном, вилучити його із приміщення.

Характерними рисами фізичного критерію розуміння поняття «проникнення» є: а) факт входження чи потрапляння у приміщення; б) спосіб, місце, час та обставини (існуючий режим доступу до майна, яке там знаходилось), за яких відбулося входження чи потрапляння у приміщення. Характерними рисами юридичного (психологічного) критерію розуміння поняття «проникнення» є: а) незаконність входження у приміщення (за відсутності в особи права перебувати там, де знаходиться майно, на заволодіння яким спрямовані її дії); б) мета, яку переслідує особа, що вчиняє таке входження, усвідомлення характеру (перебігу) вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння, зокрема й факту незаконного проникнення (входження чи потрапляння) у приміщення, передбачення наслідків свого діяння.

Ключовим у вирішенні питання про наявність чи відсутність ознаки проникнення при вчиненні розбою є встановлення того, з якою метою особа ввійшла (потрапила) у приміщення. Адже у тому разі, коли особа під впливом свого корисливого мотиву утвердилася в намірі заволодіти чужим майном, вона обирає механізм злочинної поведінки, який включає в себе етапи, зокрема мотивації злочину, планування посягання, вибір шляхів досягнення цілі, прогнозування ризиків та можливих наслідків тощо. Через сукупність таких дій та суб’єктивне ставлення до них особи, яка їх вчинила, відбувається візуалізація останньої (позиціонування самої себе), тобто проявляються процеси діяння, які недоступні для безпосереднього спостереження.

Входження чи потрапляння в приміщення, незважаючи на режим доступу до нього (вільний/заборонений), не має значення для поняття «проникнення», якщо є в наявності певний намір на заволодіння чужим майном, а отже фізичне опинення в такому приміщенні з означеною ціллю є незаконним, а з вчиненням наступних дій із застосуванням насильства чи погроз його застосування з метою заволодіння майном має кваліфікуватися як розбій, поєднаний з проникненням у приміщення.

Зазначені вище обставини на практиці та висвітлені в постанові ВСУ від 15 листопада 2012 р. у справі № 5-15кс12.

 

2. Злочини проти громадського порядку та моральності

 

Об’єктом захисту норм, передбачених ст. 296 КК, є громадський порядок, який слід розуміти як стан суспільних відносин, що виник, сформувався, змінюється та існує під впливом дії правових норм (значною мірою), моральних засад, звичаїв, етичних правил, традицій, інших поза юридичних чинників і виявляється (відображається) у безпечності громадського спокою, охороні здоров’я, честі та гідності людини, її прав та свобод, зокрема права на відпочинок, усталених правил співжиття, комунікації (спілкування), у поведінці в побуті, у повазі та ставленні членів спільноти один до одного, у нормальному функціонуванні органів державної влади, місцевого самоврядування, різних установ, організацій, громадських об’єднань, інших інституцій, які займаються корисною суспільною діяльністю.

В основі відмежування хуліганства від злочинів проти здоров’я, крім інших ознак, перебувають об’єкт злочину, який значною мірою визначає правову природу (характер) кожного із цих діянь та їхню суспільну небезпечність, і така ознака суб’єктивної сторони злочину, як його мотив.

Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок та інші зазначені об’єкти захисту. Висновки про зміст і спрямованість цього діяння роблять із характеру дій особи, яка їх вчиняє, а також із стосунків, які склалися між такою особою та потерпілим.

Наміри вчинити такі дії здебільшого позбавлені будь-якої необхідності, нерідко постають із бажання особи показати свою ніби вищість (винятковість), чи з розгнузданого самолюбства, пов’язаного з неповагою до особи, людської гідності, байдужим ставленням до законів і правил поведінки.

На відміну від злочинів проти особи, коли кримінально карані дії супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім'ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, зазначені дії як хуліганство кваліфікують лише у тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Позиція щодо кваліфікації дій як хуліганських, викладена в постанові Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. у справі № 5-17 кс12.

 

3. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг.

 

Якщо хабародавець (той, хто надає неправомірну вигоду) прагне через давання хабара (неправомірної вигоди) домогтися задоволення своїх незаконних інтересів, то вимога особи, яка одержує хабар (неправомірну вигоду) для задоволення незаконних інтересів того, хто надає хабар (неправомірну вигоду), не повинна визнаватися вимаганням хабара (неправомірної вигоди)

Вимагання хабара може бути поставлена за провину у тому випадку, якщо винна особа з метою одержання хабара погрожує вчиненням або не вчиненням дій, які можуть завдати шкоди правам чи законним інтересам того, хто дає хабар, або створює такі умови, за яких особа не повинна була, а вимушена дати хабара з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав чи законних інтересів. Тобто у розумінні вимагання хабара визначальним є зміст прав та інтересів особи (їх законність чи незаконність) і реалізація (захист) цих прав та інтересів через хабар.

У разі якщо хабародавець зацікавлений у незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, домогтися своїх незаконних інтересів тощо, то вимагання хабара виключається.  (постанова Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. № 5-14кс12).

Дії службової особи, яка отримала хабар, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів у тому разі, коли виконані службовою особою у зв’язку з одержанням хабара дії самі по собі також є злочинними і утворюють самостійний склад службового злочину у сфері службової діяльності (постанова Верховного Суду України від 18 жовтня 2012 р. у справі № 5-19кс12).

 

Застосування процесуального законодавства під час перегляду справ Верховним Судом України.

 

1. Предмет, межі та строки перегляду судових рішень Верховним Судом України.

 

1.1. Предметом перегляду Верховного Суду України є судове рішення, яке оспорюється (оспорене рішення), та судові рішення, які надані для порівняння (порівнювальні рішення), та щодо яких є рішення касаційного суду про допуск справи, ухваленого у порядку, встановленому статтями 400-13 – 400-18 КПК України 1960 р. Подання заявником порівнюваних судових рішень поза встановленою процесуальним законом процедурою стали підставою для відмови у віднесенні їх до числа порівнюваних.

 Відповідно до положень статей 400-13 – 400-18 КПК 1960 р. предмет перегляду справ Верховним Судом України становить неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального закону в оспореному рішенні й у тих судових рішеннях касаційного суду, щодо яких в заяві наведено аргументи на підтвердження правильного правозастосування й копії яких додані до заяви, на підставі чого справа Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ допущена до провадження Верховного Суду України.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 р. № 17-рп/2011 у справі № 1-9/2011 щодо відповідності Конституції України окремих положень Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», КПК, ГПК, ЦПК Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ при вирішенні питання про допуск кримінальної справи до провадження Верховного Суду України з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року, не оцінюючи обґрунтованості змісту заяви, зобов’язаний перевірити її відповідність вимогам процесуального закону та аргументацію заявника щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а також документи (ухвали суду), що підтверджують це та мають бути додані до заяви (постанова Верховного Суду України від 21 червня 2012 р. у справі № 5-4кс12, постанова Верховного Суду України від 18 жовтня 2012 року № 5-19 кс 12).

1.2. Перегляд судових рішень касаційного суду різних за змістом та правовими наслідками, але прийнятих щодо однієї й тієї самої особи, на підставі фактичних обставин одного й того самого суспільно небезпечного діяння виключається .

Відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 400-12 КПК Верховний Суд України вправі переглянути судові рішення за умови: наявності двох і більше подібних суспільно небезпечних діянь; коли щодо цих суспільно небезпечних діянь касаційний суд неоднаково застосував одну й ту саму норму кримінального закону і таке застосування потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

Подібними суспільно небезпечними діяннями належить розуміти два і більше (не менше двох) різних, але схожих між собою суспільно небезпечних діянь, які мають спільні риси, ознаки (схожі за суб’єктним складом, об’єктивною стороною, формою вини, наслідками та іншими ознаками), а неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм кримінального закону – відмінне, несхоже тлумачення, розуміння точного змісту (суті) норми кримінального закону (постанова Верховного Суду України від 21 червня 2012 р. у справі № 5-4кс12).

1.3. Предметом перегляду Верховного Суду України можуть бути судові рішення касаційного суду, ухвалені щодо обвинувального та виправдувального вироків, незважаючи на те, що на час розгляду касаційним судом виправдувального вироку фактичні обставини діяння по суті (формально) перестали бути суспільно небезпечним (за винятком рішення про виправдування особи у зв’язку з відсутністю події злочину).

Статтею 400-12 КПК 1960 р. передбачено підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України. Відповідно до п. 1 ч. 1 цієї статті Верховний Суд України з’ясовує питання про однаковість застосування одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь в аспекті (значенні) правової позиції суду касаційної інстанції, висловленої ним у своєму рішенні.

Це законодавче положення не виключає того, що предметом перегляду Верховного Суду України за юридично формальною ознакою може бути правова позиція суду касаційної інстанції, виражена щодо подібних фактичних обставин, які інкримінувалися особі, але в судових рішеннях отримали відмінну кримінально-правову оцінку: в одних випадках діяння визнавалися злочинними, в інших, – навпаки (постанова Верховного Суду України від 18 жовтня 2012 р. у справі № 5-23кс12).

 

1.4.  Під час подачі заяви про перегляд судових рішень на підставі, передбаченій п. 1 ч. 1 с. 400-12 КПК 1960 року, слід дотримуватися не лише процесуально-правових строків, визначених ч. 1 ст. 400-14 КПК 1960 р., – три місяці з дня постановлення оспореного або порівнюваного рішення, але й матеріально-правових строків, встановлених ч. 3 ст. 400-14 КПК 1960 р., для оскарження певної категорії судових рішень.

У ч. 3 ст. 400-14 КПК 1960 р. міститься обмеження щодо підстави та загальних строків перегляду виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи, іншого судового рішення, яке поліпшує становище особи, упродовж установлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, але не пізніше одного року з дня постановлення такого судового рішення.

Подання заяви про перегляд зазначених судових рішень, допуск до провадження та її розгляд Верховним Судом України ставиться у залежність не від події, з якою пов’язується перегляд судових рішень на загальних підставах, а від конкретного виду рішень судів першої інстанції, щодо якого ухвалювалось рішення касаційної інстанції, або від рішення суду касаційної інстанції, яким було поліпшено становище особи.

Строки давності встановлюються законом про кримінальну відповідальність (статті 49, 106 КК) і не можуть бути відновлені судом (погашувальні строки) (постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2012 р. у справі № 5-24кс12).

1.5. За змістом п. 1 ч. 1 ст. 400-12, ч. 2 ст. 400-22 КПК 1960 р. неоднакове застосування норми закону про кримінальну відповідальність в оспореному та порівнюваному (порівнюваних) судових рішеннях є підставою перегляду оспореного рішення, але необов’язковою підставою (причиною) втручання в це рішення (постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2012 р. у справі № 5-15кс12, постанова Верховного Суду України від 11 жовтня 2012 р. у справі № 5-22кс12, постанова Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. № 5-16кс12).

1.6. Визнання Верховним Судом України незаконним рішення касаційного суду з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 р., тягне його скасування, але при цьому Верховний Суд України позбавлений процесуальних можливостей постановити нове судове рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 400-22 КПК 1960 р., якщо Верховний Суд України встановить, що судове рішення у справі, яке переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 400-12 цього Кодексу, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове рішення, яке має містити висновок про неправильне застосування норми кримінального закону щодо суспільно небезпечного діяння та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 р. Верховний Суд України може втручатися лише в рішення суду касаційної інстанції, не вдаючись при цьому в оцінку правових висновків, зроблених у зазначеній справі судами першої та апеляційної інстанцій  (постанова Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. № 5-14кс12).